Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

так не любила, заздрила чи ще щось, просто не знала, як із нею поводитися. Адже мої знання могли б спонукати мене до якоїсь особливої поведінки, і я просто гадки не мала, як Таміргазіна її витлумачить. Ми були в нерівних умовах. Вона не знала про мою участь у своєму житті, натомість я знала. Спілкуючись із Тетяною, я мимоволі змушена буду брехати, грати, щось приховувати, чого страшенно не люблю. Завжди ненавиділа лицемірів, тому, повернувшись із Нічгорода, відразу постановила собі уникати свого колишнього реципієнта, ще коли навіть не бачила її й не знала. Одного разу не втрималася, коли пішла в бібліотеку на презентацію. То й була єдина спланована моя з нею зустріч, решта − випадкові.

А тут Оленка пропонувала мені Таміргазіну мало не в подружки, бо ж у нас, бач, стільки спільного. Та що я могла вдіяти? Як пояснити все дівчині? Знову втекти, не попрощавшись? Але ж я так хотіла познайомитися з Лісовим. Я так довго чекала цього дня, коли зможу наживо побачити реципієнта, що з його донорами знайома особисто, що його твори бачила ще тоді, як він про них і не мислив…

Що ж. Будь що буде. Любиш веселку, полюби і дощ.

Спілкування з автором стало таким цікавим, що затяглося майже на годину. Модераторові довелося вже спиняти глядачів, які так і сипали запитаннями, ніби горохом із мішка. І це не дивно. Денис так цікаво розповідав, що його хотілося слухати й слухати. Тепер уже його непримітна зовнішність відходила на другий план. Головним було те, що і як він говорив − захопливо, емоційно, з любов’ю. Таміргазіна прийшла вже тоді, коли офіційна частина добігла кінця й Дениса оточили шанувальники з книжками в руках і з бажанням отримати чарівний розчерк пера автора на своєму примірнику. Ще раз переконалася, що він мене запам’ятав, коли хлопець, до якого рвучко кинулося зо два десятки шанувальників, розгублено почав блукати поглядом по залі і, помітивши мене, уже спокійніше опустив голову й почав свою автограф-сесію. Я ж стояла в кінці черги з Оленою й нікуди не квапилася. Ми чекали, поки всі виговоряться, висловлять Лісовому своє захоплення, а вже потім збиралися підійти познайомитися ближче. А ще ми чекали на Тетяну, яка мала виконати роль зв’язківця.

Зайшовши до Книгарні, Тетяна привіталася з продавцями й попрямувала в натовп, вітаючись дорогою зі знайомими. Помітивши Дениса, який саме підвів голову, махнула йому рукою. Хлопець усміхнувся у відповідь, але якась бабуся саме тицьнула йому книжку під носа, тому він знову почав щось старанно писати.

− О, Тетянко, привіт! − вигукнула моя супутниця і, схопивши мене за руку, потягла до дівчини, вочевидь забувши про мою скалічену ногу, чим добре налякала Таміргазіну, коли я, перечепившись через стілець, мало не впала.

− Ой, вибач, − винувато мовила Олена, − я геть забула… Вона ще щось хотіла додати, та я зовсім не бажала, щоб Тетяна чула про мої хвороби, тому швидко її перебила:

− Та нічого, буває. Тут стільки люду, що не розминешся.

− О, так, − Оленка увійшла у раж, − це все Лісовий. Не пам’ятаю, щоби хтось із письменників збирав у Книгарні стільки народу! Він − золото.

Чомусь зараз мені стало трохи соромно за подругу. Соромно через те, як вона безцеремонно нав’язувалася Тетяні. Але помітивши заохочувальний погляд і усмішку на обличчі своєї колишньої реципієнтки, зрозуміла, що вона нічого не має проти. Може, Олена її, як і мене, зрештою зачарувала дитинністю, безпосередністю, щирим захопленням людьми, що мало кому вдавалося в наш час.

− До речі, − похопилася подруга, − познайомся, Танюшо, це Юлія, моя подруга. Вона теж пише.

Ти ба. Я колись ненароком прохопилася, що маю декілька оповідань, а вона, диви, запам’ятала. Уважна. Може, і справді варто з нею краще подружитися й не лише зустрічатися в Книгарні, а, скажімо, ходити одна до одної в гості чи разом у кіно. Хороша ж дівчина.

− Дуже приємно, − мовила Таня.

− Навзаєм, − відповіла я.

Дивно, але вона чомусь ніяк не реагувала на мій шрам. Складалося враження, наче звикла до нього й бачила не вперше.

Мої думки підтвердила її наступна репліка.

− А я вас пам’ятаю, − сказала Таміргазіна. − Ви були на моїй найпершій презентації в бібліотеці, коли «Подорож…» щойно вийшла.

Нічого собі! Запам’ятала! Ну, це точно через шрам. Адже тоді зібралося стільки народу, що виокремити й запам’ятати когось навряд чи вдалося.

− Так, була, − відповіла я. − Але не думала, що ви могли б мене запам’ятати.

Тут я, можна сказати, загнала дівчину в глухий кут. Що вона мала мені відповісти? Що мене не можна забути, бо я потвора? Бо мій жахливий шрам і нога, що волочиться десь позаду, відразу впадають в очі? Але те, що вона відповіла, мене остаточно збило з пантелику:

− Я б не могла вас не помітити. − Початок очікуваний, але потім: − Ви дуже схожі на героїню моєї книжки. Ви ж читали?

Тепер уже я не знала, що відповісти і як виплутатися з цієї ситуації. Так, я схожа на героїню «Подорожі…», бо то, власне, я і є, адже твір про Нічгород, про дівчину, яка, впавши в кому, потрапляє в Країну, а потім, повернувшись до життя, має саме такий вигляд, як я зараз.

Таня не знала правди, тому була переконана, що все, написане нею, вигадка. А що ж зараз мала робити я? Що відповідати? Як правдоподібніше збрехати, точніше, приховати правду, щоб не налякати дівчину?

І ось тієї миті я збагнула всю неоднозначність ситуації, що склалася. Що могла відчути дівчина, коли вперше побачила мене на своїй презентації? Побачила особу, яка ніби зійшла зі сторінок її роману? І те, що вона мене запам’ятала, свідчило, що всі ці дні вона думала про мене, вона думала про те, що насправді написала: чи це збіг, чи хтось пожартував із нею? А може, вона взагалі повірила, що Нічгород існує? Що хтось, можливо, навіть я, водив її рукою в моменти натхнення. Я ж то знаю, з яким запалом вона писала свій роман, як швидко, як потім, перечитуючи, дивувалася з написаного, як-от я сама зараз дивуюся з написаного мною під диктовку Метра.

Жах. Сто думок пронеслося тієї миті в моїй голові. Але Таміргазіна була напрочуд спокійна. Або вона справді простіше до всього поставилася, як наприклад, до звичайного збігу, або дуже майстерно вдає байдужу.

Я мусила